Е. И. Петухова

Харьковский национальный педагогический университет

им. Г. С. Сковороды 

Литературно-критические работы Андрея Валентинова 

В творчестве современного харьковского писателя-фантаста
А. Валентинова особое место занимают литературно-критические
работы (статьи, рецензии, обзоры), посвященные истории русской и зарубежной фантастики, ее нынешнему состоянию. По преимуществу, они носят острый полемический характер, становятся предметом живейшего обсуждения в кругах коллег по цеху и профессиональных любителей фантастики (фэнов). 

Особый интерес вызывают те литературно-критические произведения А. Валентинова, в которых писатель затрагивает проблемы, связанные с исторической фантастикой. Здесь романист излагает свое понимание специфики ИФ, предлагает ее типологию, выясняя отличия романов альтернативной истории и криптоистории от классического исторического романа. 

Анализу этого материала и посвящен настоящий доклад.

 

Б. Ю. Ростиянов

кандидат филологических наук, доцент

Одесский национальный университет 

Драматургические особенности киноповести А. Довженко «Арсенал» 

Геній О. П. Довженка з надзвичайною силою розкрився в історико-революційній трагедії “Арсенал” (1929). Ця кіноповість – специфічне жанрове утворення (як відомо, проблема жанру дотепер залишається в літературознавстві вкрай складною і ще нерозв’язаною). В “Арсеналі” спостерігається провідна тенденція української літератури 20-х років: від дореволюційної соціально-побутової драми до драми історичної. Довженко виявляє тут притаманний йому, за словами О. Гончара, “карб мислителя”. В основі конфлікту твору – художній антагонізм: відбиття суперечностей, які визнають розвиток суспільства у зламний (1918 р.) період; дух твору відображає дух часу (звідси – риси документалізму). Кіноповість побудовано фрагментарно, немає наскрізної фабули, але наявна єдність дії. Художня правда і художній вимисел «Арсеналу» реалізуються завдяки досконалій системі персонажів і системі символів, поетичній мові. Типізація створюється через оперування класовими категоріями (герої як носії ідеї ще мало персоніфіковані). Головний герой наділений високорозвиненою самосвідомістю; безкомпромісність характеру Тимоша вимагає монументальності зображення. Монументальний історизм О. Довженко поєднує з народнопоетичністю (кіноповість і фільм розпочинаються подібно до української думи: «Ой було в матері три сини»). Життєва й символічна реальність підкреслюється контрастною зміною епізодів (мати в полі – цар в кабінеті). Символіка доповнюється гротеском (сміх отруєнного гахом кайзеровського солдата). Побутове виростає до символічного завдяки алегорії («Не туди б’єш, Іване”). Алегорія поєднується з сарказмом (Т. Шевченко оживає на портреті) при зображенні внутрішніх ворогів українського народу. Новаторські подано закономірну для жанру трагедії фінальну загибель Тимоша: стверджується невмирущість українського робітника.

 

Л. М. Сахновская

Харьковский национальный педагогический университет         им. Г. С. Сковороды

Научный руководитель проф. Л. Г. Фризман 

Кобзар, Павла та Раїса – нові образи в лібрето Є. Г. Багрицького «Дума про Опанаса» 

Образ кобзаря завжди привертав увагу поетів і письменників, художників, композиторів і режисерів. Кобзарі відігравали дуже важливу роль у духовному житті українців, нагадували народу його власну історію. Саме тому свої роздуми про буття України, тривогу за її подальшу долю Є. Г. Багрицький в лібрето опери «Дума про Опанаса» вкладає в уста Кобзаря. Однак звернення поета до цього образу є не просто згадкою про сиву давнину. Карані і переслідувані кобзарі все ж таки йшли зі своїми творами до людей, а починаючи з 1918 р., вже більшовицький уряд почав боротьбу з кобзарством як явищем, звинувачуючи кобзарів у контрреволюційній агітації, фальсифікуючи створені ними у період революції твори. Тому поява цього персонажу в лібрето – це виклик владі, а також одна з причин того, що твір було забуто. 

Поява у лібрето нареченої Опанаса – Павли продиктована, на наш погляд, традицією, котра зберігаеться в українській літературі: коли козак на війні, то його вдома має чекати його миленька, до якої він горнеться усім серцем. Для неї ж її коханий дорожчий за батька и матір, задля нього вона, як про це і свідчить поведінка Павли, готова піти на будь-які жертви.

 Стосовно ще одного нового персонажу у лібрето – Раїси можна  висловити припущення, що уявлення поета про жінку Н. I. Махно як злу отаманшу, матеріалізувалися саме в цьому образі. Однак поряд з «батьком» була і інша жінка, про яку мало відомо з літературних джерел. Це була енергійна та жорстока Маруська Нікіфорова, під керівництвом якої спочатку діяли повстанці Н. Махно. На нашу думку, в художній літературі її постать відтворили І. Сельвінський в поемі «Улялаєвщина» (підотаманша Маруська ), та Є. Г. Багрицький в лібрето «Дума про Опанаса» ( Раїса).

 

Е. А.Скоробогатова

кандидат филологических наук, доцент

Харьковский национальный педагогический университет         им. Г. С. Сковороды 

Некоторые замечания о поэтической филологии И. Бродского 

Расцвет «поэтической филологии» в первых двух десятилетиях XX века (представленный, в частности, блистательными работами А. Белого, статьями Вяч. Иванова, Николая Гумилева, Александра Блока) сменился затуханием интереса к ней в последующие годы. Лишь в незавершенных работах Я. И. Гина (относящихся к концу 80-х годов) вновь поднимается вопрос о взаимоотношениях между «поэтической филологией» и филологической наукой, о необходимости анализа взаимодействия этих двух сфер культуры с точки зрения семиотической теории, сопоставления «внешней позиции» научного описания художественного текста и «внутренней позиции» художника, изучающего поэтические закономерности. 

Иосиф Бродский, посвятивший несколько работ анализу цветаевских текстов, обнаружил ряд присущих им свойств, предвосхитив доказательные описания цветаеведов. Поэт исследует попытку преодолеть «неадекватность языкового опыта экзистенциальному» (термин И. Бродского), особый «абсолютный» характер монолога, адресованного в Вечность, ритмическую непредсказуемость (для читателя) цветаевского стиха. И. Бродский анализирует звуковой, ритмический, лексический, синтаксический уровни стихотворных текстов Цветаевой, определяя их место на оси форма – содержание – духовная сущность произведения.